На наголошену в Одесі Добровольчою армією мобілізацію, в місцевій пресі вірменській консул М. Б. Попов 13 лютого (31 січня) дав свої коментарі та пояснення: «…наказ про мобілізацію офіцерів та юнкерів взагалі відноситься виключно до підданих Росії, і ні в якому разі не може розповсюджуватися на підданих Республіки Вірменія та Грузії. На мою думку, від влади на днях буде необхідне пояснення» [20] В Одесі зібралась уся вірменська дипломатична місія, оскільки раніше до Одеси прибув Харківській консул доктор Меликянц. Далі, у місті була 23 лютого створена Національна рада, чисельність якої становило 16 осіб, головою був обраний В. Е. Таїрян, помічниками А. Бахдасарян, А. Мтікян, секретарем о. Ованнес Чубарян, комітети очолили: біженській С. Азнавурян, благодійний та праці В. Боятчян, фінансовий М. Аствацатуров, культурний А. Егизарян. [21] У першому номері вірменської газети «Вестник Армении», яка вийшла 15 березня 1919 р. ми знаходимо аналогічні свідчення, які дають можливість встановлювати об’єктивність видання, що друкувалось у погодженні з консульством.

Г. А. Петросян у своїй монографії робить не зовсім співпадаючі з дійсністю висновки, стосовно неорганізованості місцевої громади, і що саме за сприянням посла у місті була утворена повноцінна вірменська громадська організація. Ця точка зору є помилковою, що доказується нашим дослідженням, яке демонструє зовсім іншу ситуацію. Також Г. А. Петросян залишає відкритим питання знаходження будинку для консульства. В процесі дослідження нами було встановлено, що вірменське консульство знаходилось за адресою вул. Катериненська 1. Повертаючись до першочергових дій консульства, помітимо, що на початку лютого при консульстві було відкрито інформаційне бюро, яке одразу через пресу інформувало про необхідність візування від’їжджаючих у Вірменію громадян. За час діяльності до кінця березня 1919 р. Генконсульства з Одесі до Вірменії було відправлено 3000 військовополонених та стільки ж біженців.[22] Однак генконсульство та Місія Республіки Вірменія, внаслідок політичного становища в крайні та в місті була вимушена майже припинити свою подальшу діяльність. Як відомо,  радянські  війська 6 квітня 1919 р. вступили в Одесу. Наступного дня, 7 квітня Вірменська дипломатична місія та генконсул з консульським штатом разом із союзниками на Французькому військовому кораблі залишили Одесу, і шляхом через Константинополь-Батумі-Тіфліс прибули до Єревану. Напередодні евакуації, 5 квітня М. Б. Попов консульського секретаря Є. Х. Мелікяна призначає виконуючим обов’язки генконсула і передає усі речі та справи консульства.[23] Залишившись в Одесі. виконуючи обов’язки генерального консулу, Є. Х. Мелікян намагався налагодити контакт з радянським українським урядом. В одеській пресі у «Вестнике Армении» 26  квітня була надрукована, наступна інформація: «20 квітня місцеві іноземні консули – грузинський, вірменський, персидський, німецький, шведський, датський, швейцарський були прийняті головою раднаркому України Х. Раковським. Голова совнаркому, дізнавшись про мету аудієнції, заявив, що він взагалі може допустити прибування на території УРСР, лише тих консулів, уряди яких визнають радянську Україну. Зі східних держав Х. Раковський помітив, що ми визнаємо Персію та Китай представниками, які можуть залишатися у радянській Росії. З числа інших країн, голова раднаркому виділив консулів Грузії та Вірменії (російської), відносно яких Х. Раковський заявив, було б досить бажаним їх прибування для встановлення економічних та торгових звірків між ними та Україною. На зустрічі Є. Х. Мелікян помітив, що вірмени визнають та знають одну об’єднану незалежну Вірменію, яку ні поділяють на Турецьку і Російську, автономію та незалежність якої вже давно визнано радянською Росією, особистим декретом В. І. Леніна. Х. Раковський висловив свої симпатії до вірменського народу і незалежності Вірменії, поцікавився питанням приєднання до Вірменії Аданського вілаєту та казав, що він відверто був радий, якщо вірменам вдалося приєднати до Вірменії Кілікію»[24] Згадана зустріч відображена й у вірменських документах, тексти автентичні, наведеному вище, однак є маленькі розбіжності стосовно кінцівки: «…я знайом із вірменським питанням, особисто спілкувався із дружніми керівниками дашнакської партії та бажаю приєднання Вірменії і звільнення до берегів Середземного  моря. Однак, він не дав однозначної відповіді, чи може вірменське консульство залишатися в Одесі, але пообіцяв, повернувшись з Києва вирішити це питання»[25]  Таким чином, положення консульства залишилось невирішеним, однак воно продовжувало свою діяльність. Але такій стан довго не продовжувався з початку більшовиками було заборонено друкування вірменської газети (останній номер вийшов 3 травня), потім по черзі до 25 травня були зачинені усі вірменські установи: дамський комітет, національну раду, створений вірменський комісаріат та генконсульство.

У період більшовицького панування, у зв’язку із забороною діяльності вірменських установ, про їх діяльність нічого не відомо. Однак з вступом у місто 23 серпня Російської Добровольчої армії положення змінилось. Після зміни влади в Одесі поновили діяльність вірменських установ. Перший номер вірменської газети, що поновила свою діяльність, вийшов вже (26 серпня) 8 вересня, в якій зазначалось: «Поновила діяльність забороненого більшовиками вірменського генконсульства, зараз почали функціонувати відділи: паспортний, біженський та інформаційне бюро» [26] Помітимо, що радянською владою у громадян Республіки Вірменія були вилучені паспорта, у зв’язку з чим генконсульство наголосило про їх анулювання, замість яких  почало видавати нові. Біженський відділ почав нове реєстрування біженців та формування списків, для відправлення у Вірменію. Цікаво розглянути зустріч в. о. генконсула Е. Х. Меликяна з командуючим військами Одеського округу полковником Туганом-Барановським, яка відбулась (24 серпня) 8 вересня. У зв’язку з тим, що впродовж п’яти місяців більшовицького панування евакуація біженців не відбувалася, генконсул прохав командуючого сприяти відправці біженців, на що командуючий обіцяв своє сприяння та зазначив, що на днях до Одеси приїде повноважний Центрального уряду у справах евакуації полонених та біженців і тоді справа піде більш успішно. [27] За короткій час Є. Х. Мелікян формує консульський штат чисельністю 11 осіб, якій був наступний: секретар – А. С. Бардуханян, завідуючий інформаційним відділом –А. К. Багдасарян, завідуючий біженським відділом – А. К. Єгизарян, діловодство біженським відділом- Л. Атабеков, службовець відділу- Х. Ов. Мірзаянц, бухгалтер- Є. І. Артін, юридичний радник – Г. Ф. Юзбашян, кур'єр – С. Манукян, лікар- І. Г. Багдасарян, друкар- Н. А. Мелкумянц. [28[ Стосовно діяльності вірменського дипломатичного представництва, необхідно помітити, що генконсульством було запропоноване відкриття при установі особливого торгового відділу, яке повинно було сприяти товарообігу та забезпеченню Вірменії продовольчими товарами, а також сприяло діяльності вірменських купців. Сформувавши та налагодивши діяльність генконсульства Є. Х. Мелікян переходить до конкретних кроків. У цей час у місті ще залишалось більше 3000 біженців, яких повинно було негайно відправити на Батьківщину. У зв’язку з чим, після зустрічі з Туганом-Барановським, вірменський генконсул разом із харківським консулом доктором Мелікяном (27 серпня) 9 вересня зустрілись з командиром англійського судна, капітаном Керром, якій на той час виконував обов’язки консула та просили останнього сприяти відправці біженців на Батьківщину, на що було отримано відповідь, що саме вірменські біженці будуть відправлені у першу чергу з Одеси. [29] Знайдені матеріли свідчать, що у вересні 90 біженців генконсульством були відправлені у Вірменію. В одеській персі (4) 17 вересня надрукована інформація, згідно якої, з Одеси на пароплаві «Костянтин» виїхали вірменські консули Харкова й Києва доктор Мелікян і Ломідзе, з якими залишили місто значна група київських і харківських біженців. [30] На жаль, на даному етапі  дослідження неможливо встановити чисельність відправлених біженців.

Перш ніж перейти до подальшого розгляду діяльності вірменського консульства, необхідно звернути увагу на взаємовідношення між Добровольчою армією та Вірменією, Азербайджаном і Грузією. Як відомо, 16 червня Грузія та Азербайджан підписали угоди супроти Добровольчої армії. Дана обставина слала приводом заборони діяльності грузинського консульства в Одесі, яка при радянській владі діяла. У місцевій пресі (31 серпня) 13 вересня з’являється повідомлення, що вірменським урядом при Центральному уряді назначений офіційній дипломатичній представник Ов. Сагателян, якого російське командування визнало, що свідчить про дружні стосунки. [31] Вірменській генконсул 23 вересня відправляє листа до Ов. Сагателяна наступного змісту: «Головною задачею генконсульства є встановлення, чи існує між вірменським та добровольчим урядом домовленості щодо мобілізації вірменських громадян»[32] Помітимо, що стан зв’язку був дуже поганий, можна казати майже не існував. У зв’язку з чим, відповідь до Одеси прийшла 8 жовтня, і нам невідомо, чи було там  уточнення про мобілізації, а лише встановлено, що дипломатичний представник запросив запит про діяльність та склад генконсульства. Більш цікаво виглядає той факт, що генконсульство діяло без відома Республіки Вірменія, про що свідчить відправлений 24 вересня Є. Х. Мелікяном рапорт МЗС Вірменії, яке у Єревані отримали лише 4 листопада. Зміст рапорту зводився до наступного: «Після віддалення радянської влади Вірменське генконсульство відразу протягнуло (вивісило - Д. Давтян) свій прапор і поновило свою діяльність. Знаходжу, що уряд не буде відмежуватися від надання подальших генконсульству необхідних вказівок для діяльності та про мій сучасній невирішений стан»[33] Нормальний зв'язок був встановлений наприкінці жовтня.

Щодо питання мобілізації вірменських громадян, вдалося встановити наступне: «Згідно офіційно отриманому циркулярному повідомленню від представника Республіки Вірменія при Добровольчій армії Ов. Сагателяна, усі вірмени уродженці Закавказзя, народженні 1880-1900 рр. підлягають мобілізації й беруться на місцевій консульській облік на території Добровольчої армії, і забов’язані в місячний термін прибути до вірменських частей для вступу у вірменську армію. Після закінчення визначеного терміну вони зобов’язані вступити у Добровольчу армію. Відхилення від мобілізації карається законом. Усі військовополонені, що прибули з австро-угорського полону, а також всі військогозобовязані  повинні прибути до Катеринодару, звідки будуть направлені у вірменську армію» [34] Аналогічне повідомлення генконсульства було розміщено 6 листопада у «Вестнике Армения». На жаль, досить залишається відкритим питання, насправді, скільки вірмен було мобілізовано до стану вірменської та Добровольчої армії.

Звернемо увагу на деякі інші цікаві аспекти. Як ми помітили, лише 4 листопада МЗС Вірменії стало відомо, що в Одесі діє генконсульство, а 20 листопада міністр закордонних справ А. Хатісян назначив К. Будагяна секретарем генконсулу. На початку грудня, в Одесі, стало відомо, що згідно прийнятого проекту МЗС до одеського генконсульства підпорядковуються консули Києва, Криму, Харкова та Бессарабії.[35] Це є останньою інформацією про вірменське дипломатичне представництво. Зі вступом в Одесу і становленням радянської влади 8 лютого 1920 р. діяльність генконсульство було заборонено.

Розглядаючи проблеми встановлення дипломатичних відносин між державами на постімперському просторі, необхідно звернути увагу на деякі аспекти. По-перше, чи безумовно правельним є підхід до цього питання з  позиції загальносвітових норм міжнародного права та принципів формування дипломатичних представництв; по-друге, враховуючи специфічну політичну та правову ситуацію, розглядати дипломатичні стосунки в іншому форматі, привертаючи увагу до де-факто існуванню представництв та де-юре повноважних захищати інтереси своїх держав; по-третє, посольства та консульства трансформувались зі створених місцевими громадами  комісаріатів, а консулами іноді ставали представники саме цих громад; по-четверте, рівень дипломатичних стосунків був залежним від зовнішньополітичних курсів країн. Враховуючи вище зазначене, ми схиляємося до думки, що необхідно розглядати становлення і функціонування дипломатичних представництв у форматі де-юра діяльності та існування.

Звернемо увагу, що після захоплення більшовиками Києва, Одеса стає головним дипломатичним центром, оскільки до міста прибули дипломати, які мали акредитацію в Україні. Саме з цього часу, вірменське консульство стає головним і єдиним дипломатичним центром. Однак, і до цього питання необхідно підходити з урахуванням деяких аспектів: по-перше, з 1919 р. в Одесі не існувала українська влада, а з квітня по серпень, у місті панувала українська радянська влада, потім до лютого 1920 р. Одеса була підконтрольна Добровольчій армії; по-друге, консульські установи працювали на теренах де-факто Добровольчої армії, а першочергово акредитацію отримали в Україні. У такій ситуації, на нашу думку, варто зазначити, що дипломатичні місії акредитовані в Україні діяли, входячи зі своїх власних інтересів та обставин що складались, не заглиблюючись у місцеві політичні інтриги.

Таким чином, встановлені дипломатичні контакти між Україною та Вірменією, у січні 1918 р. поклали початок у двосторонніх відносинах, які за часи існування до 1920 р. мали різний рівень співпраці та конфігурації.

Давід Давтян

Науковий вісник. - 2008. - №17(73). - С.201-214