Лютнева революція 1917 р. привела до падіння монархії в країні. У таких обставинах Тимчасовий комітет IV Державної думи формує 3 березня Тимчасовий уряд. У регіонах країни після створення Тимчасового уряду, починається процес формування національних органів влади. У Києві 4 березня була утворена Центральна Рада, яка стала основою майбутньої української державності. Перші два Універсалу ЦР фактично продемонстрували у декларативному вигляді автономію України. У свою чергу Тимчасовий уряд питання України залишив відкритим до збору Всеросійського установчого зібрання. Положення змінилось після Жовтневого перевороту більшовиків, які узурпували владу. Правова та політична ситуація, що виникла, а також політична позиція більшовиків стали каталізаторами подальших подій, що сталися в крайні. ЦР ІІІ Універсалом 7 (20) листопада 1917 р. проголосила створення Української Народної Республіки, але не санкціонувала вихід зі складу Росії.

Політичним центром Закавказзя та Карської області був Тіфліс, де у березні 1917 р. також розпочався процес формування регіональних (національних) органів влади. У Тіфлісі був створений Особливий Закавказькій Комісаріат (ОЗК), головною функцією якого було громадське управління. Після ж Жовтневого перевороту ОЗК було реформовано у Закавказькій Комісаріат (ЗК), в склад якого увійшли представники національних партій. Фактично ЗК став колегіальним органом влади вірмен, грузин та мусульман. Справедливо Б. А. Борьян вказує, що ЗК, з точки зору державного права по суті фактично  був першою державою Закавказзя, але цей суверенітет мав формальній характер зовнішнього порядку, без матеріального утримання та державно-правових ознак.[1] У жовтні 1917 р. Вірменське національне бюро на національній раді було реорганізоване у Вірменську національну раду (ВНР), яка заявила, що в якості виконавчого органу бере на себе вище керівництво над усіма національними справами.[2]

Велике значення у проблематиці, що розглядаємо, займає політика більшовиків, оскільки де-юре Україна та Вірменія знаходились у складі Росії. Більшовики роблять ставку на підписання сепаратного миру з країнами Центрального блоку і починають сепаратні переговори у Брест-Литовські. Згідно свого зовнішньополітичного курсу більшовики підписують перемир’я на Східному фронті 2 грудня, на Кавказькому фронті 5 грудня, а 9 грудня починаються сепаратні переговори з Центральними державами, що в свою чергу демонструє процес виходу Росії з війни. До Брест-Литовських переговорів приєднується самостійна делегація УНР. Необхідно помітити, що в цих обставинах Вірменія і Україна знаходились майже в однакових умовах, які були зумовлені проходженням фронтів по етнічним територіям, та які в свою чергу були підконтрольні де-факто. Але зовнішньо-політичні курси виявилися протилежними, оскільки ЗК відмовилась від участі у сепаратних переговорах. Відзначимо, що у складі ЗК були серйозні  політичні протиріччя. Мусаватисти робили ставку на зближення з Туреччиною, грузинські меньшовики прагнули незалежності від Росії, а вірменські партії (Дашнакцутюн та Гнчак) орієнтувались на Антанту, перемога якої повинна була забезпечити рішення Вірменського питання (Західної Вірменії). Ці амбіції представляли ЗК, як досить нестійке політичне об’єднання.

Політична ситуація, що складається в Росії у кінці 1917 р.- на початку 1918 р. демонструє ідентичність процесів становлення незалежності національних регіонів імперії під проводом національних партій. В цьому контексті досить цікавим виглядає розглядання дипломатичних стосунків, що складаються між новоутвореними державами на постімперському просторі.

9 січня 1918 р. ЦР приймає свій останній IV Універсал, яким проголошує незалежність УНР. Нами встановлено, що в цей час на Україні існували вірменські комітети, яки було безпосередньо підпорядковані ВНР.[3] Відзначимо, що українські національні комітети (товариства) існували у Закавказзі (у тому числі у Вірменії). Сьогодні виглядає досить цікавим розгляд механізмів та етапів становлення двосторонніх дипломатичних відносин, а також роль місцевих громад у розвитку державних стосунків.

Згідно С. Т. Аліханяну, на Україні з 1917 р. діяв «Вірменський комісаріат» (ВК), якій займався питаннями евакуації вірменських офіцерів та солдат, що повертались з фронту, а потім за наказом Вірменської національної ради було реорганізовано у «Представництво вірменської національної ради»[4] На жаль, Т. С. Аліханян не дає жодних пояснень та уточнень щодо часу створення комісаріату. В свою чергу, Г. А. Петросян вказує, що ВВК був створений 7 січня 1918 р.[5] В даному випадку незрозуміло яким чином ВВК могла бути створена у 1917 р., оскільки в українських архівах зберігається підписана 13 січня 1918 р. угода між ВК та українським урядом, яка фіксує, що ВК щойно створена. Помітимо, що ця угода була першим офіційним документом між двома країнами, оскільки ВК була повноважним органом ВНР, а з іншого боку, показує необмеженність і самостійнність дій національних рад. Зміст угоди зводився до того, що усі вірмени-воїни і призвані до рядів Вірменської народної міліції, перебуваючи на Україні знаходяться у розпорядженні ВК, котрий повинен діяти в узгодженні з військовим міністерством УНР. Матеріально-технічне забезпечення вірменських військових формувань повинне бути на рівні українізованих частин у Закавказзі. [6] Відмітимо, що голова МЗС О. Шульгін на примірнику угоди, зазначив «з політичного боку заперечень немає», але документ слід дати на затвердження військового міністру, оскільки деякі пункти з військо-технічного боку можуть викликати сумнів, а на проти вимоги ВВР, в разі підписання сепаратного миру з Центральними державами вивезення у 2-ох місячній термін усіх вірмен-військових за межи України керівник МЗС поставив знак питання.[7] До складу ВК входили: М. Ломідзе (голова військової секції), підполковник М. Б. Попов. А. Тонієв-Тоноянц (військові комісари), А. Тер-Даніелянц, Н. Константинян. На даному етапі вивчення проблеми важко встановити подальший розвиток двосторонніх відносин, що зумовлюється різкими змінами зовнішньополітичного та внутрішнього положення країн.

Як відомо, українська делегація, приймаючи участь в мирних переговорах у Брест-Литовському 27 січня підписує сепаратній договір з країнами Центрального блоку. Далі, у Києві 29-30 квітня, за підтримки німецького військового командування було здійснено державний переворот, внаслідок чого до влади прийшов генерал П. Скоропадський. Українська Держава практично  ввійшла в систему Центральних держав.

В свою чергу, звернемо увагу на деякі аспекти проголошення незалежності  Вірменії. Довгий час ЗК не санкціонував вихід зі склади Росії і з правової позиції, підписаній 3 березня 1918 р., сепаратній Брест-Литовській мир був дійсний для Закавказзя. Згідно із положенням сепаратного миру, кордони між Росією та Туреччиною були встановленні по лінії кордону 1877 р., що фактично означало передачу Карської та Батумської областей, а також території, яку контролювали у Західній Вірменії. Однак, треба наголосити, що Туреччина задовго до підписання мирної угоди почала наступ, порушуючи стан перемир’я на фронті. В умовах наростаючої політичної кризи ЗК, 10 лютого 1918 р. було створено новий державний орган влади – Закавказький Сейм (ЗС). До складу ЗС увійшли депутати, обрані до установчого зібрання від Закавказзя, а також представники національних політичних партій. Новий законодавчий орган влади, не погоджуючись з політикою більшовиків, відмовився від визнання умов Брест-Литовського договору. ЗС проголошує у березні свій вихід зі складу Росії, і в умовах турецької агресії починає самостійні переговори з Туреччиною (Трапезундські переговори 14 березня -14 квітня), які також по суті були сепаратними. Переговори не дали жодних результатів. У такому політичному та військовому положенні ЗС 9 (22) квітня 1918 р. проголошує створення незалежної держави – Закавказької Демократичної Федеративної Республіки (ЗДФР). В той ж час, наступ турецької армії продовжується, вона вже перейшла кордони 1914 р., окупувала Карську та Батумську області і положення ЗДФР стає катастрофічним. В той час, як у Вірменії вірменські війська стримували та одержували перемогу над турецькою армією, (21-29 травня битві при Караклисі, Баш-Апраниі та Сардарабаті ) у Тіфлісі проходили події іншого формату. 26 травня 1918 р. Грузія заявляє про свій вихід зі складу ЗДФР та проголошує незалежність, 28 травня Азербайджан також проголошує свою незалежність. Для вірмен, яки зупинили просування турецької армії, рішення сусідів стало повною несподіванкою, і в таких умовах, 28 травня 1918 р. Вірменія проголошує свою незалежність.

З часу офіційного проголошення суверенітету Вірменії розгляд двосторонніх відношень стає більш прозорим, хоча в деяких аспектах більше білих плям, ніж відома на сьогодні. У своїй монографії В. М. Матвієнко  «Українська дипломатія 1917-1920 років на теренах постімперської Росії»  запропонував нову хронологію, згідно якої дні проголошення незалежності Закавказьких країн не є 26-28 травня, а є 8-10 червня. Дослідник наголошує, що у тогочасному дипломатичному листуванні, офіційних урядових документах та пресі й подальших наукових дослідженнях, ні жоден науковець не пояснив, що вони наведені за старим стилем, який продовжував використовуватися на Кавказі, Кубані й Дону, на відміну від РСФРР і УНР, які у лютому перейшли на загальносвітовий новий стиль. [8] І таким чином, за його думкою, Батумській договір був підписаний 17 червня. В. М. Матвієнко у своїй праці відмічає, що 29 червня 1918 р. ВНР повідомила МЗС Української Держави, що вона продовжила «повноваження ВВК на Україні стосовно представництва вірменського народу» [9] Насправді, 16 червня Вірменія звернулась до України, про що свідчать існуючи вірменські документи, які дають можливість встановити точну дату, яка в дійсності є саме 16 червня. Помітимо, що після проголошення незалежності на Закавказзі було введено новий стиль, а більш того, сам В. М. Матвієнко не вказує коли був здійснений перехід на новий стиль, і  розповідаючи про відкриття вірменського парламенту вказує дату 1 серпня, яка співпадає з усіма відомими джерелами. Запропоновані хронологічні новації не витримують критики і є помилковими, вводять в оману та створюють плутанину при розгляді проблеми.

Згідно В. М. Матвієнка, П. Скоропадський не пішов на офіційне визнання Вірменії, але 17 жовтня 1918 р. до Києва прибув повноважний представник держави, доктор права Г. Дзамоев і збереглося клопотання МЗС до голови Позавідомчої ревізійної комісії забезпечити для вірменського посла дві кімнати «в одному з кращих готелів в центрі міста, через те що це є справою політичної ваги» [10] Зазначимо, що по-перше Г. С. Дзамоян у червні повинен був поїхати у Москву для вирішення питання 30 тис. вірменських біженців, що знаходились в Астрахані, однак виходячи з об’єктивних політичних причин, він не виконав свою місію і залишився в Києві та почав допомагати ВК; по-друге, офіційно вірменський уряд декілька разів звертався до Києва, а призначення Вірменією Дзамояна послом відбулось 1 жовтня; по-третє, Дзамоян лише 19 листопада подав вірчу грамоту міністру закордонних справ УНР – Директорії Г. Афанасьєву, у свою чергу український уряд зазначив «відноситися до представника Вірменії таким чином, як до Швейцарії, Італії, Болгарії та інших держав» [11]

Це лише маленька частина розбіжностей, які потребують узгоджень, у питанні консульських установ більше плутанини. Наприклад, виявленні В. М. Матвієнка архівні документи, засвідчують наступне, 7 жовтня 1918 р. ВК (по суті посольство) для захисту інтересів громадян країни «визначив необхідним призначити своїх представників: у Херсонщинні члена …колегії підполковника М. Б. Попова і на Харківщині доктора М. С. Мелікянца», а Д. Дорошенко своєю резолюцією наказав «виконати посвідчення і повідомити військового Отамана і Головного уповноваженого Харкова, Херсонського губернського старосту, Харківського губернського старосту» [12] Відмітимо, така точка зору простежується в іншій монографії, однак вірменські представництва називаються комісаріатами, а грузинські-консульством.[13] Вірменські документи показують зовсім іншу ситуацію, а сааме, ще у середині серпня 1918 р. за сприянням Г. С. Дзамояна ВК призначив в Одесі своїх представників, відомого вченого-винороба В. Є. Таїряна (Таїров) та йому помічника підполковника князя Туманова, які працювали до кінця вересня, що було пов’язано з трансформацією ВК у дипломатичну місію, у зв’язку з чим на початку жовтня М. Б. Попов був призначений консулом Республіки Вірменія в Одесі.[14] З іншого боку, про українські представництва теж наведені дані, дуже скупі відомості, а саме відзначається, що 22 травня 1918 р.  голова Закавказького українського комісаріату (ЗУК) Г. Хименко, уповноважив голову ради єреванського товариства «Просвіта» В. Гірченка бути його представником у Єревані та захищати інтереси українців. [15] Вєдєнєєв і Будков тільки вказують про наявність у Єревані українського консула В. Гірченка. Наявні документи демонструють трохи іншу картину, ще 26 липня 1918 р. ЗУК в листі до МИД  Республіки Вірменія просить уряд країни сприяти евакуації громадян України з Вірменії згідно списку, який знаходиться у представника Комісаріату в Єревані В. Гиршенка (Гірченка - Д. Давтян), усі витрати з евакуації військових та бажаючих покинути країну Україна готова взяти на себе.[16] Нами не знайдені документи, згідно яким можна стверджувати, що В. Гірченко дійсно був призначеним консулом, але ця обставина не виключає його офіційного призначення. У наявності є інший документ за підписом В. Чеховського, згідно якого УНР- Директорія 8 лютого 1919 р. призначила Ж. Красковського головою повноважної дипломатичної місії у Єревані.[17]

Таким чином, у зв’язку з великою кількістю розбіжностей в питанні встановлення дипломатичних відносин ми відзначаємо, що проблематика з точки зору забезпечення об’єктивного розгляду потребує детальнішого вивчення і є темою наступного дослідження. З іншого боку, виявлені матеріали, що мають відношення до діяльності дипломатичного представництва Республіки Вірменія в Одесі, більш об’єктивно висвітлюють проблему.

На даному етапі дослідження питання, важко становити яку роботу виконували представники ВК В. Е. Таїрян й князь Туманов. Однак, як нами було встановлено, з початку вересня 1918 р. до консульських обов’язків в Одесі вступив Макар Богданович Попов. Перед вірменським консулом в Одесі стояла низка питань, пов’язаних із затвердженням перепускних карток, паспортів, а також евакуацією військовополонених, військових та вірменських біженців-жертв геноциду, що знайшли притулок у місті, чисельність яких дорівнювалась 8 тис. осіб. З метою забезпечення ефективної діяльності консульства у вище зазначених напрямах, за особистою ініціативою М. Б. Попов побудував свій дипломатичній корпус, поділивши його на чотири відділи: біженський, військово-полонений, паспортний та із захисту інтересів Республіки Вірменія. Однак треба відмітити, що у консульства були і свою проблеми, які звичайно дещо заважали діяльності.  М. Б. Попов у листі, адресованого вірменському послу Г. С. Дзамяну від 4 січня 1919 р. повідомляє наступне: «Консульство досі працює без вашої вірчої грамоти, без необхідних засобів, фінансів, які потрібні для купівлі меблі та будинку для потреб консульства, у зв’язку з чим прошу негайно направити 100 тис. карбованців, а також затвердити дипломатичний корпус, який складається з 7 осіб, віце-консула, двох спеціальних доручень і трьох осіб обслуговуючого персоналу» [18] На жаль, щодо направлення грошей нічого не відомо, однак документально підтверджується, що 13 січня вірча грамота дійшла до Одеси та Егіше Христофорович Мелікян був призначений консульським секретарем, а остання частина дипломатичного корпусу була призначена за особистим наказом М. Б. Попова. Відзначимо, що у фінансовій діяльності консульства допомагала місцева вірменська громада, яка здійснювалась завдяки засобам, що поступали від благодійних вечорів та введеному «національному податку». Нічого дивного немає у «національному податку», оскільки цей метод був ще запроваджений партією «Дашнакцутюн» і звичайно знайшов відбиття в Одесі.

Розглядаючи далі питання дипломатичних відносин між двома країнами треба наголосити, що з наближенням армії більшовиків до Києва, більшість іноземних дипломатів залишають місто та евакуюються до Одеси. Більшовики до Києва вступили 5 лютого 1919 р., а напередодні 2 лютого Директорія евакуювалась до Вінниці. В одеській пресі 31(18) січня 1919 р. з’являється стаття «Приїзд вірменського посла», наступного змісту: «В Одесу з Києва прибув вірменській посол на Україні Г. С. Дзамоев, залишивши Київ одночасно з рядом іноземних представників. Зараз Київ залишений багатьма послами, які виїжджають головним чином з політичних міркувань, у зв’язку з переходом влади до більшовиків. В Одесі вірменській посол вступив в переговори з місцевою владою щодо питань закупівлі й вивезення продовольчих товарів для Вірменії, у чому Дзамоєву обіцяли своє сприяння Е. Енно та Грішин-Алмазов» [19]. Таким чином, приїзд багатьох дипломатичних представників, акредитованих у Києві до Одеси, дає нам можливість стверджувати, що місто стає дипломатичним центром. Як ми бачимо, переїзд вірменського посла до Одеси жодним чином не відобразився на діяльності дипломатичного відомства, оскільки останнє продовжувало свою справу у багатьох напрямах, лише обмеження були територіальні, та в зв’язку з цим, Одеське представництво стає генеральним консульством, що підтверджують вірменські документи та місцеві часописи.