Analitika.at.ua. Відповідно до Біблії першим виноробом був Ной. А першою країною виноробства — Вірменія: саме повз ці землі вів свій ковчег праведник, коли випущений ним голуб повернувся із зеленою гілочкою, що свідчила про закінчення Всесвітнього потопу. Зійшовши на берег, Ной посадив в Араратській долині виноградну лозу на відзначення нового, очищеного від гріхів життя. Це й започаткувало всесвітнє споживання вірменського коньяку.

Як вірменський коньяк завоював серце Максима Горького

Промислове виробництво коньяку у Вірменії організував купець першої гільдії Нерсес Таїрянц (у російському варіанті — Таїров). 1877 року він переобладнав фортецю Ерибуні в Разданській ущелині на Єреванський вино-горілчаний завод. 1899 року завод за 50 тисяч рублів перекупив у Таїрова Микола Шустов, який вже мав власне виробництво в Москві. Він почав просування вірменського коньяку на російський ринок.

1900 року єреванський коньяк і справді був визнаний кращим у світі, взявши Гран-прі на Всесвітній виставці в Парижі. А 1912-го Шустов ухитрився в обхід придворного етикету піднести на Великдень чарку вірменського коньяку Миколі II, і відтоді «Товариство Шустових» стало головним постачальником Російського імператорського двору (до речі, і зараз вірменський коньяк «Ной» поставляють у Кремль).

Купаж коньяку для мешканців Зимового палацу склала людина-легенда Мкртич Тадевосович Мусінянц. Після жовтневого перевороту 1917 року все майно «Товариства Шустових», включаючи заводи, склади й магазини, було націоналізовано. Але дорогоцінну колекцію оригінальних коньячних спиртів Мусінянц урятував від розгарбування, замаскувавши в одному з льохів заводу.

Коли небо над вірменськими виноградниками знову стало мирним і начебто нічого не змінилося, крім назви підприємства, що стало «Трестом «Арарат», і назви країни, що стала Вірменською РСР, частину спиртів продали за валюту, щоб підняти народне господарство республіки. Продали, звичайно, не все, інакше хіба був би в Максима Горького, який відвідав Єреван 1928 року, привід сказати ввічнену нині в бронзі над заводський прохідний фразу? «Легше зійти на гору Арарат, аніж вийти з підвалів однойменного тресту», — зізнався великий пролетарський письменник, який в особистому побуті віддавав перевагу всьому першосортному.

Душу в бочку

З усіх коньячних виробників виграє той, у кого більше бочок для витримки спиртів: спирти періодично переміщають з однієї бочки в іншу, і чим старіша сама бочка, тим краще, — так кристалізується справжній коньяк. Крім того, у кожну бочку вкладає свою душу коньячних справ майстер.

У Вірменії це окрема й дуже шановна професія. Школа, яку проходить кожний, перш ніж досягне майстерності, те саме що й витримка, якій піддаються коньячні спирти.

Для виробництва коньяку вино двічі дистилюють у мідних апаратах, які раніше підігрівали дровами, а тепер газом (це абсолютно не впливає на якість напою). Отриманий коньячний спирт міцністю 70 градусів завжди чистий і прозорий як вода знаменитого вірменського джерела Катнахпюк, що в перекладі означає «молочне джерело», яку теж використовують при виробництві коньяку.

Саме деревина дуба, особливо його серцевина, надає напою аромату ванілі. А якщо бочка дуже стара — то й смак шоколаду. На виготовлення бочок для вірменських коньяків, до речі, ідуть дуби з Нагорного Карабаху. У процесі витримки спирту втрачається до 25% рідини, тому що бочка дихає.

Ординарні коньяки створюються на основі одного витриманого спирту. Марочні — на основі купажу, тобто майстерно складеної суміші спиртів. Для додання більш збалансованого смаку й гармонічного аромату після купажу коньячним спиртам дають відпочити таки в дубових бочках. Власне, «відпочинок» — це додаткова витримка, що триває від трьох до 12 місяців. За цей час відбувається зчеплення коньячних спиртів різних віків, формуються рівніші аромат і смак.

«Арменьяк» для Черчілля

Коньяк — це французький містечко, розташоване неподалік від Бордоіль, на ріці Шарант. Раніше тут виробляли біле вино, що в XV столітті набуло великої популярності у фламандських купців. З’ясувалося, що винам шкодить зміна температури під час перевезення, яке тривало іноді місяців, і вино почали дистилювати. Таким чином вийшло бренді, від голландського branwin — «палене вино».

Іншим містом, з якого голландці возили «жженку», було місто Арманьяк провінції Гасконь, батьківщини д’Артаньяна.

І донині пили б ми просто «жженку», а не напій зі шляхетним ім’ям «коньяк», якби не війни й нестабільність торгівлі, через яку дистильоване вино ще кілька років провело в дубових бочках на французькій стороні. Міцність спиртного зменшилося, напій набув шляхетного аромату, смаку і кольору. Французи так і не віддали голландцям барила, «жженку» перейменували за ім’ям рідних міст, а з роками ще й відгородилися від конкурентів цілим переліком вимог, яким має відповідати напій, щоб називатися «коньяком» (cognac) або арманьяком (armagnac).

Наприклад, 1909 року було затверджено розподіл регіонів з коньячного виробництва (див. таблицю). Чим ширший й пухкіший вапняний шар у ґрунті, тим більше ароматів концентрує в собі напій. Вірменський коньяк деякими цінителями відзначений навіть вище, ніж французький, оскільки в природних умовах Вірменії виноград може взяти лише 10% енергії, у такий спосіб він на 90% — дитя сонця.

Нарешті, міцність коньяку має бути не менш 40 градусів. А втім, вірменський коньяк — назвемо його «арменьяк» — завжди виняток. Спеціально до Ялтинської конференції 1945 року для британського прем’єра сера Уїнстона Черчілля трест «Арарат» випустив 50-градусний коньяк. Відтоді, навіть під час «холодної війни», Черчілль контрабандними шляхами умудрявся діставати по 400 пляшок «свого» вірменського коньяку щорічно. На питання, у чому секрет довголіття, геніальний політик відповідав: «Ніколи не спізнюйтеся до обіду, куріть гаванські сигари й пийте вірменський коньяк». 

Коментар

Микола Степаненко,

власник мережі «Український сувенір»

Я добре пам’ятаю ті часи, коли пляшка вірменського коньяку була ключиком, що відкривав для радянських людей дверей до хорошого медобслуговування, до отримання дач, машин і санаторних путівок. На жаль, я працював у міліції, і мені хабара не давали ні коньяком, ні чимсь іншим. Тому вірменський коньяк я брав у київському Центральному гастрономі, на столі спецзамовлень.

Більше 50 грамів гарного коньяку ніколи не п’ю, бо до 50 грамів напій це задоволення, а потім уже — однаково, що заливати. Спілкуючись з коньяком, намагаюся відчути поле, виноградник, сонце... А ще пам’ятаю, як якось мені спало таке порівняння, що в Єревані вулички, як горлечко коньячної пляшки.

Тигран Авакян,

виконавчий директор Спілки вірменів України

У Вірменії взагалі відсутнє таке поняття як алкоголізм. У нас немає жодного витверезника. По-перше, ставлення до вина й коньяку настільки шанобливе, що просто «напиватися» собі ніхто не дозволить. Так просто в нас соромно п’яним з’являтися на вулиці! По-друге, ці напої у Вірменії вживають настільки давно, що вже в народу сформувався генетичний імунітет. По-третє, розпиття вина й коньяку завжди відбувається за щедрим столом, з гарною закускою і довгими тостами. Відзначу, що коньяк — напій десертний, дижестів. Наш вірменський коньяк кращий від інших, як фрукт, вирощений на горі, нехай він буде й менший за розміром, але завжди солодший за той, що виріс у нормальних умовах.

Kyiv Weekly