Ідеологія є конкретно-історичним системним відбиттям суттєвих сторін соціальної дійсності. Та виступає формою соціальної, групової, класової свідомості чи самосвідомості; система прийняття цінностей, в яких визначені докорінні інтереси нації, класу, групи, їх позиції по відношенню до інших націй, держав, історично-суспільного розвитку інших ідеологій.

Ідеологія очима Карла Маркса

Одним з перших, хто звернувся до розуміння поняття ідеології був К.Маркс.

Для К.Маркса ідеологічним є те, що відображається за допомогою певних уявлень. Цей світ уявлень протиставляється історичному світові, а останній отримує свою тяглість завдяки діяльності, її умовам, історії потреб, історії виробництва тощо. Карл Маркс у своїй роботі “Німецька ідеологія” розглядає ідеологію як викривлену картину соціальної реальності, і дивиться на неї крізь призму матеріалістичного розуміння історії, наголошуючи на тому, що “почти вся  идеология  сводится либо к превратному пониманию этой истории, либо полному отвлечению от нее. Сама идеология есть только одна из сторон этой истории”

Для К.Маркса ідеологія можлива лише як ідеологія певних класів. Тож ідеологією є ніщо інше, як нав’язування певної сукупності ідей одним класом  іншим соціальним групам. Вона є статичною, і не розвивається разом з суспільством, а відповідає суспільно-економічній формації останнього. У зв’язку з цим, філософ виділяє прогресивну та реакційну ідеології. Якщо ідеологія сприяє розвитку виробництва, то її можна назвати прогресивною, однак, коли та ж сама ідеологія починає чинити перешкоди розвитку виробничих відносин всилу того, що суспільство у своєму поступі перейшло на якісно новий рівень, то така ідеологія перетворюється на реакційну.

Отже, ідеологія, з позицій марксизму - це один з  різновидів наукового знання. Що у систематичній формі прагне  обгрунтовути претензії соціальних класів на  політичну  владу, але лише у випадку з пролетаріатом науковість і об’єктивність збігаються, оскільки інтереси саме цього класу  збігаються  з інтересами прогресивного розвитку всього суспільства. Тож, прийшовши до влади, пролетаріат має нав’язати комуністичну ідеологію, яка виражає корінні інтереси прогресивного класу.

Що таке часткова та тотальна ідеологія?

Говорячи про подальшу розробку поняття ідеології, неможливо оминути постать Карла Мангейма. У своїй філософській системі він розглядає маркситський підхід у розкритті ідеології не як відправну точку, а лише як один з етапів осмислення цього феномену. Під поняттям ідеології він розуміє відчуття недовіри і підозри, які людина на кожному історичному етапі відчуває по відношенню до свого суперника. Дослідник виокремлює  часткову та тотальну ідеології. Під частковою ідеологією він розуміє недовіру до певних ідей і уявлень суперника, тоді як тотальною ідеологією ставиться під сумнів весь його світогляд. Він, як і Маркс, говорячи про тотальну ідеологію, розглядає ідеологію певної епохи чи класу, аналізуючи це поняття крізь призму структури свідомості тієї чи іншої епохи чи соціальної групи.  Філософ зазначає, що ці два вищезазначені поняття в процесі історичного розвитку поступово зближуються: “раньше противника упрекали в том, что он в качестве представителя определенной социальной группы в ряде случаев сознательно или несознательно искажает истину. Теперь нападение на него усугубляется посредством полной дискредитации структуры его сознания во всей ее целостности, отрицается даже возможность того, что он способен правильно мыслить.”

Однак не можна розглядати ідеологію лише крізь призму негативу, адже вона також виступає як і певна самоідентичність групи. Навіть та історична сила, що прагне зруйнувати наявний стан, також спирається на щось інше, що уможливлює ідентичність певної групи, классу, тощо.

Ідеології – це ситуативно трансцедентні ідеї, які ніколи не можуть реалізувати de facto свій внутрішній  зміст. Утім, вони часто стають тим спонукальним мотивом поведінки, що спрямовує індивідів до блага, коли ті втілюють на практиці свої прагнення, хоча й зі звичайними спотвореннями. Ідея християнської братерської любові, що базується на принципі служіння, яка нав’язувалася на протязі усього Середньовіччя, лишилася нереалізованою і в цьому сенсі  - ідеологічною ідеєю.

Ідеологія як легітимуючий чинник влади

Розглядаючи феномен ідеології, мабуть, варто було б зупинитися на взаємозв’язку ідеології та панування, і у цьому відношенні досить цікавим видається дослідження Макса Вебера. Він, в контексті свого мотиваційного підходу здійснює доповнювальний аналіз між правлячою групою і правлячим класом. Вводить дуже важливе поняття, поняття легітимності і обговорює зв’язок між прагненням легітимності та довірою до легітимності, зв’язок, на якому тримається система влади. Питання легітимності стосується мотиваційної моделі, окільки взаємодію між прагненням і довірою слід розглядати у відповідному контексті, він може бути лише мотиваційним. Складається враження, що ідеологія опиняється в проміжку  між притензіями системи влади на легітимність, і  нашою відповіддю в термінах довіри.

Функція ідеології – додавати певні надцінності до нашої довіри, аби ця довіра могла відповідати прагненням влади. Марксистське поняття спотворення набуває більшого сенсу, якщо ми  скажемо, що лише ідеологія здатна надавати легітимності прагненням, додаючи до них нашу щиру довіру. Функція ідеології на цій стадії – відновлювати довіру в системі влади.

Вебер вводить розрізнення між правителями і підлеглими в межах конкретної закритої групи, виокремлюючи таким чином владний прошарок в межах групи. Із введенням поняття системи управлінського апарату поняття порядку набуває суттєвішого значення. Не сама група в цілому створює власну організацію; натомість існують ті, хто створює порядок, і ті, хто цьому порядку підкорюється. Конкретна проблема легітимації походить із цього розподілу праці між правителями і підлеглими; можливе виникнення поняття ідеології випливає з необхідності легітимації насильницьки запроваджених системою влади норм. Вебер особливо наполягає   на понятті запровадження, яке постає з процесом поляризації правителів і підлеглих. “Цей критерій є найголовнішим, оскільки справа не лише в діях, спрямованих на встановлення порядку, а саме у тих діях, які безпосередньо спрямовані на його насильницьке запровадження”. Тож у цьому сенсі можна говорити про ідеологію, як спосіб легітимації існуючої, реальної системи влади та управління.

Аналізуючи типи правління, Вебер виділяє три основних типи панування:

 -панування, що базується на раціональних  засадах, основою яких є правова Влада;

 -традиційне панування, що спирається на віру у святість традиції та легітимність тих, хто має авторитет, спираючись на цю традицію;

 -харизматичне, підгрунтям якого є особиста харизма вождя.

Повертаючись до правової влади як основи раціональних засад панування, можна говорити про певну ідеологізацію систем норм. По-перше, той факт, що навіть правова влада потребує довіри суб’єкта, доводить, що владу слід інтерпретувати в контексті мотиваційної моделі. Це означає, що можливе існування позитивного значення ідеології як намагання заручитися громадською підтримкою по відношенню до влади.

Другий, більш негативний ідеологічний аспект системи норм полягає в тому, що будь-яка формалізована система може бути сфальсифікована, що може використовуватися як прикриття діяльность певних організацій, що ми нині і бачимо, аналізуючи політичну ситуацію в Україні.

Третім джерелом ідеології в системі норм, може бути надмірна бюрократизація суспільства, хоча Вебер розглядав бюрократичне знеособлення всіх відносин, як гарантію забезпечення прав людини. Однак з часу написання праці багато що змінилося. Бюрократизація стала однією з головних проблем демократичних країн, та одним з найулюбленіших інструмениів в тоталітарних країнах, адже норми можуть приховувати такі практики як сваволю, безвідповідальність в ім’я відданості системі та ін.

Проаналізувавши основні ідеологічні моменти в раціональному типі панування, варто було б розглянути аналогічні обставини в традиційному та харизматичному типі, щоб зрозуміти, що є для них джерелами влади і тими елементами, що залежать від нашої довіри. Філосф визначає традиційний тип наступним чином: “Традиційне панування грунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна.”. Ключовим для нас у цьому визначенні є слово “святість”, яке вказує на те, що квазі-релігійний елемент  з’являється  не лише у харизматичному, але й традиційному типі. Можна назвати цей елемент ідеологічним у широкому значенні цього слова, адже люди вірять, що цей порядок має ознаки святості, навіть, якщо він не вимагає поклоніння, навіть якщо його не люблять, його принаймні шанують.

Розглядаючи харизматичність влади, Вебер розглядає як її стрижень саме харизматичного лідера, адже “тут бажають підкорятися виключно вождю через його особисті небуденні якості, а не з огляду на його посаду чи освячений традицією стан”. У цьому руслі виникає питання, на чому саме базується довіра до лідера. Тут вона виходить на перший план, адже не буває таких лідерів чи пророків, які б не претендували на те, щоб бути істинним пророком, тобто не прагнули здобути довіру. “Цінність харизми визначається свідомістю тих, хто упокорюється харизматичній владі”. Саме в цьому реченні мала б міститися проблема ідеології.

Отже, підсумовуючи все вищезазначене, можна говорити, що ідеологічний елемент присутній у всіх трьох формах панування.

Ідеологія як система протиставлення «свій-чужий»

Продовжуючи огляд концептуальних підходів до розуміння ідеології, варто зупинитися на критиці ідеології Габермаса. Його підхід є метакритичний. Він намагається осмислити дане поняття, виходячи з аналізу “Німецької ідеології” Маркса, застосовуючи ту ж термінологічну базу. Він не поділяє Марксової позиції стосовно того, що ідеології не мають історії. Для нього, ідеологія виникає лише на рівні виробничих відносин, але не на рівні виробничих сил. Тут варто зазначити, що Габермас вводить концепцію практики, яка у його словнику означає як інструментальну дію, так і структуру символічної взаємодії. Ідеологія виявляється спотворенням, що уражає один з компонентів практики. Ми вже не можемо стверджувати, що спочатку була практика, а потім у людей з’явилися якісь ідеї щодо неї, які й стали їхньою ідеологією. Натомість, ми бачимо, що практика містить у собі ідеологічний шар; і цей шар може спотворюватися, але перш за все він є компонентом самої практики.

Особливо важливим для Габермаса  у його розумінні ідеології є контекст усвідомлення. Ситуація відчуження, яку має подолати усвідомлення, є хворобою спілкування. Ідеологія – це не щось випадкове, а систематичне викривленння діалогічних відносин. Ми не можемо вести мову про діалогічні відносини інакше, як у контексті процесу усвідомлення, й ідеологія є системою, що чинить спротив відновленню діалогічних відносин. У цьому сенсі вона стає основою системи розрізнення «свій-чужий», коли одні групи чи суспільні класи  протиставляються іншим, і конфронтація постійно підтримується відсутністю «спільної мови» одних та інших. Образно кажучи, починається діалог між сліпим і глухим.

Повертаючись до Вебера і його розуміння релігії як ідеології, як зазначалось вище, можна говорити про те, що  Габермас розглядає її з одого боку як ідеологію (на рівні, скажімо, традиційного суспільства), а з іншого – як інструмент критики. Якщо ринок, наука, технологія є  формами сучасної ідеології, то ідеологічна роль релігії в сучасному світі може бути не такою яскравою. Тож можна поставити релігію в діалектичну єдність, між ідеологією і утопією. Вона функціонує як ідеологія, коли виправдовує існуючі системи влади, як це чітко видно у Вебера, але, коли вона починає виступати мотивацією критики, її можна розглядати як утопію.

Невже  ідеологія виконує лише деструктивну роль?

На останок  варто було б роглянути аналіз ідеології Кліфордом Гірцом. Йому належить концепція ідеології, як інтеграції чи ідентичності. На цьому етапі ми досягаємо рівня символізації – чогось такого, що можна спотворити, і в царині чого відбувається процес легітимації. Основним ставленням тут є  зовсім не підозра і навіть не вільне від оцінок судження, а спілкування. У розмові криється інтерактивне ставлення. Говорячи про ідеологію у негативних термінах – таких, як викривлення, - ми використовуємо зброю підозри. Якщо ж ми хочемо розпізнати групові цінності на основі саморозуміння останніх, то маємо вшанувати ці цінності позитивним чином, що й означає спілкуватися. У цій концепції ми підходимо до позитивного розуміння ідеології. В концепції Гірца ідеологія виступає як явище самоідентифікації групи, тут варто згадати вислів Еріка Еріксона, який визначає ідеологію як “опікуна ідентичності”. Вона також виступає  як чинник інтеграції групи не лише у просторі, але і в часі. Ідеологія функціонує не тільки у синхронному вимірі, але і в діахронному. У другому випадку, пам’ять, щодо основних групових подій є надзвичайно важливою; повторне програвання цих базових подій є суто ідеологічним актом. Ідеологія нерозривно пов’язана з політикою, але має ширші функції, що виражається перш за все в інтегративній функції. Коли інтеграція наштовхується на проблему функціонування моделей авторитету, тоді політика стає стрижнем, а ідеологія – системою.

Отже,  ми коротко розглянули основні концептуальні підходи до розуміння ідеології. Як бачимо, вона може відігравати роль як розрізнення в системі «свій-чужий», протиставляючи одні класи іншим, так і виконувати суто консолідуючу та легітимуючу ролі. Феномен ідеології може бути експлуатований як у марксистському сенсі, що можемо побачити на прикладі класичних тоталітарних режимів, так і у сенсі Гірца.

Що таке посттоталітарний синдром?

Суспільство без ідеології існувати не може. Особливо це стосується суспільства постмодерного. У цьому сенсі Маркс має рацію, виділяючи прогресивну та реакційну ідеології. Однак тут варто зробити декілька ключових зауважень щодо такого розрізнення. Ідеологія в сучасному світі обгрунтовує швидше не форму виробничих відносин, а політичний режим тої чи іншої країни. Тут ми маємо справу з веберівською ідеєю легітимації влади. Ідеологія є прогресивною доти, доки вона обслуговує той чи інший політичний режим. Коли відбувається падіння умовного режиму Х, то миттєво режим У виробити власну ідеологію не спроможний, в силу об’єктивних причин, оскільки така ідеологія має витіснити стару зі свідомості кожного окремо взятого індивіда. В цей час відбуваються колосальні світоглядні злами в головах людей. Потрібен не один рік, аби пропонована новим політичним режимом доктрина стала ідеологією. У описаному нами сенсі стара ідеологічна доктрина, все ще є домінуючою, і в цьому сенсі вона стає реакційною. Суспільство в цей період ідеологічного синкретизму опиняється у стані такого собі «роздвоєння особистості», коли, з одного боку воно намагається вписатися в нові політичні реалії, а з іншого, мислить ці реалії старими ідеологічними категоріями. За таких умов стара ідеологія починає виконувати суто деструктивну роль, як по відношенню до самого суспільства яке не може  пристосуватися до нових умов, так і до політичного режиму, дії якого не отримують підтримки, простіше кажучи не легітимуються.

Говорячи про реакційні ідеології, слід виділити демократичні реакційні ідеології та тоталітарні. Перші є менш «живучими», і зазвичай не довго перебувають у суспільстві в реакційному статусі. Це пов’язано, перш за все, з самою природою тоталітарних режимів та їх надзвичайною динамічністю. Система розрізнення «свій-чужий», яка є базовою для тоталітаризму, дає змогу очистити суспільну думку від залишків старої ідеологічної доктрини у максимально стиснені терміни. Тут хрестоматійним прикладом може послужити Нацистська Німеччина, коли практично всіх інакомислячих, які вголос висловлювали свій протест, було знищено, а решта прийняла нову доктрину, не бажаючи повторити долю перших. Що ж стосується тоталітарних реакційних ідекологій, то вони мають здатність ще довго впливати на суспільну свідомість, що виливається у більшості випадків у так званий посттоталітарний синдром. Причина такого явища вбачається в плюралізмі думок як принципі усіх демократичних режимів. Класичним прикладом посттоталітарного синдрому можемо визнати Україну після розпаду СРСР. Наша суспільна думка і нині перебуває під значним впливом тоталітарної ідеологічної доктрини, навіть політична еліта перебуває в її руслі. Тут маємо справу з мангеймівським розрізненням «свій-чужий», коли відбувається протиставлення одних політичних сил іншим, однієї частини країни іншій та ін. Таке розрізнення в останні п’ять років почало набувати ноологічного характеру. Система часткового розрізнення, яка була культивована ще за часів Радянського Союзу, тепер почала набувати тотального характеру.  Ми опиняємося в ситуації, яка кваліфікується Ю.Габермасом як  спротив відновленню діалогічних відносин. Відсутність такого діалогу можемо спостерігати і на владному олімпі, коли кожна з політичних сил все ще мислить категоріями тоталітаризму, намагаючись реалізувати свої притензії на тотальну владу, включаючи бажання контролю над  усіма її гілками. Кожна політична сила прагне стати такою собі «неоКП(б)У» з її абсолютною владою та цілковитию відсутністю опозиції. Політичні еліти не усвідомлюють, що їм необхідно починати процес консоліації та пошуку компромісів, натомість вони пропонують суспільству все глибше розділення на «своїх» і «ворогів», на «хороших» і паганих» хлопців. Тож, у цьому сенсі ми можемо говорити про рух політичної еліти України в руслі реакційної ідеології.

У боротьбі між реакційною та ідеологією, яка переживає етап свого становлення не виключена можливість перемоги старої доктрини, у такому випадку, країна ризикує повернутись знову до старого політичного режиму. Це відбувається тоді, коли політичні еліти починають підігравати настроям мас, які перебувають під реакційним впливом. Власне, явище популізму у своїй крайній формі має в основі саме таке підгрунтя, коли рішення приймаються у відповідності не з прагматичними міркуваннями, а політичною доцільністю. Можливий такий розвиток подій і тоді, коли еліти перебувають у аналогічному до масового стані роздвоєння особистості, тоді починається побудова нового політичного режиму на старий реакційний лад, простіше кажучи, зміст підміняється формою.

Якою буде ідеологія майбутнього?

 Отже, ми оглядово окреслили розрізнення між реакційною і прогресивною ідеологією та їх роллю у справі становлення суспільної свідомості. Беручи до уваги усе вищезазначене, відмітимо, що нині Україна, перебуваючи у стані  ідеологічного синкретизму, опиняється у доволі небезпечній ситуації, беручи до уваги відсутність  чіткого уявлення про альтернативну ідеологічну доктрину. У даній статті, ми спробуємо окреслити ниску позицій, на яких, на нашу думку, має грунтуватись ідеологія Української демократичної республіки. Перш за все, нам слід відзначити, що ідеологія має бути консолідуючим, а не роз’єднуючим чинником. Її завдання – об’єднання суспільства та визначення його самоідентичності, тут ідеологія має виступити як «опікун ідентичності». Також одним з ключевих її завдянь є легітимація як влади в цілому, так і системи норм зокрема. У цьому сенсі можна говорити про ідеологію як спосіб легітимації існуючої, реальної системи влади та управління. Влада, в тому числі і правова, потребує довіри суб’єкта, а це можливо лише за умови встановлення принципу верховенства права, не лише на суто формальному, але й практичному рівні. Це є базова відмінність від тоталітарної ідеологічної доктрини, коли правляча еліта керується радше принципом доцільності та вибірковості, ніж верховенства права. Суспільство має відчувати наявність і переваги принципу верховенства права, що дає змогу легітимації влади, показником якої є  високий рівень довіри суспільства. Такий стан справ, у свою чергу, дасть моральне право органам влади  вимагати дотримання букви закону усіма громадянами, незалежно від майнового і соціального статусу. Водночас ми отримуємо дієвий механізм, який дозволить почати процес руйнації класичної системи «свій-чужий», замінюючи її принципом відповідальності й рівності усіх перед законом.

Наступним базовим моментом ідеологічної доктрини має бути принцип свободного розвитку особистості. Саме цей фактор убезпечує країну від глибоких системних криз, оскільки ми тут маємо постійне підживлення влади альтернативними ідеями та позиціями, які надходять із самого суспільства. Водночас, особистість відчуває свою відповідальність та значущість у справі розвитку країни. Висловлювати свою власну громадську позицію стає не небезпечно, а престижно, оскільки саме від неї залежить майбутнє твоєї країни.

Кукльтурна ідентичність як спосіб консолідації України

Ми коротко оглянули принципи, на яких має базуватись ідеологія як спосіб легітимації влади і правових норм у суспільстві. Тепер перейдемо до наступної ключової функції ідеологічної доктрини, а саме ідеології як консолідуючого фактору, як «опікуна ідентичності». Свідомість будь-якого народу грунтується на деструктивному та конструктивному чинниках. Історія у цьому сенсі  виступає деструктивним моментом у суспільній свідомості. Вона є найбільш суперечливою галуззю знання.  Більше ніде ми не знайдемо такої кількості суперечливих свідчень відносно однієї і тієї ж  історичної події чи постаті. Історія кожного народу має свої «непривабливі сторінки», які розділяють суспільство: в Іспанії – це громадянська війна та диктатура Франко, у Франції – боротьба між гугенотами та католиками, в Англії -  протистояння між королем і парламентом, що вилилося у громадянську війну. У вітчизняній історіографії таких прикладів більше ніж достатньо (згадаймо хоча б Мазепу, ОУН-УПА , голодомор 1932-1933 років та ін.).  Історія – улюблений інстументарій тоталітарних режимів, яким найлегше розділити суспільство і підтримувати його у потрібній динаміці. Водночас інший елемент суспільної свідомості тоталітаризм залишав у тіні. Культура є конструктивним чинником, який здатен сконсолідувати суспільство. Він практично позбавлений таких глибоких суперечностей, як ми це бачили у випадку з історією. Розглядаючи історичні суперечності крізь призму культури ми знімаємо суспільний конфлікт навколо цих питань. Скажімо, найнеоднозначнішою постаттю у вітчизняній історіографії, яка викликає протиріччя в суспільстві є Іван Мазепа, водночас його постать втрачає свою непривабливість як тільки ми починаємо розглядати його як видатного культурного діяча, мецената.  Представники будь-якого регіону України здатні об’єднатись  навколо ідеї оригінальності української культури, високо цінуючи її здобутки, однозначно оцінюючи великий внесок в її розвиток як Івана Франка, так і Миколи Хвильового чи Олександра Довженка. Культура має лягти в основу демократичної консолідуючої ідеології, саме вона здатна виступити у ролі «опікуна ідентичності». За таких умов, ми зможемо говорити про розуміння ідеології  у сенсі Гірца як явище самоідентифікації групи чи суспільства. В іншому разі суспільство ризикує звалитися в прірву реакції, а точніше кажучи –  тоталітаризму.

Микола Кравчук