Analitika.at.ua. Недавно Конгрес США прийняв попередню резолюцію про визнання геноциду вірмен в Османській імперії. Цей документ має рекомендаційний характер. Резолюція ще була на розгляді в Конгресі, коли президент Америки Дж. Буш-молодший висловив своє невдоволення порушенням цього питання.
У своєму телевізійному виступі він заявив, що прийняття резолюції може серйозно нашкодити національним інтересам США, оскільки від відносин Америки і Туреччини — союзник по НАТО — нині залежить ситуація на Близькому Сході. Не менш красномовними були і держсекретар Кондоліза Райс та міністр оборони країни Роберт Гейтс. Пані Райс, зокрема, заявила: «Прийняття такої резолюції у цей час може нашкодити нашим діям на Близькому Сході». Голова оборонної галузі додав, що 70% авіавантажів для Іраку проходить через Туреччину. За словами пана Гейтса, цей шлях доставок може опинитися під ударом, якщо у відповідь на резолюцію Туреччина відмовиться від військового співробітництва з Америкою. Крім того, міністр оборони побоюється що США не зможуть утримувати Туреччину від військових операцій в іракському Курдистані. Тим самим відкриється фронт у відносно стабільному регіоні Іраку.
Наскільки територія компактного проживання курдів є відносно стабільною (за словами міністра оборони США) — тема окремої розмови. Але чи не здається дивним, що одна, нехай і велика, країна ставить свої національні інтереси вище за історичну справедливість? І чому країна, багатства якої не зовсім її, не кажучи вже про переважну частину території, бере на себе сміливість диктувати одному зі світових лідерів свої умови?
Але все це питання без відповіді. Ніколи, тому що людині розумній зразка ХІХ-ХХІ сторіч властиво забувати (навмисно чи ні) свою історію. Під висловом «свою історію» розуміється історія загалом усього людства. Тому як усі ми, розмовляючи і думаючи на різних мовах, живучи у різних країнах та економічних умовах, об’єднуємося одним словом — людина.
Повертаючись до центральної теми буде не зайвим для глибшого розуміння суті питання ввести поняття геноциду. Великий юридичний словник наводить наступне трактування цього терміну. Великий юридичний словник наводить таке трактування цього терміну. «Геноцид — це дії, направлені на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи шляхом вбивства членів цієї групи, заподіяння тяжкої шкоди їхньому здоров’ю , насильницького перешкоджання дітонародженню, примусової передачі дітей, насильницького переселення чи іншого створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення членів цієї групи. Визначення геноциду наведено у Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього. Міжнародним співтовариством геноцид визнано міжнародним злочином». Геноцид названо у числі злочинів, на які не поширюється термін давності. Чи підпадає систематичне знищення вірмен турецькою владою та армією протягом тривалого терміну під поняття геноциду можна зрозуміти дослідивши його (знищення) хронологію.
Кажучи про геноцид вірмен у Османській імперії, частіш за все згадують період 1913—1917 рр. Але якщо звернутися до офіційних документів та історичних фактів, то можна дійти думки, що знищення вірмен почалося значно раніше.
У результаті військових походів султана Мехмеда ІІ Завойовника та Сулеймана Пишного Вірменія перейшла під владу Османської імперії. Після цього територія вірменського народу, так сама як і інших захоплених народів, почала розглядатися як власність Аллаха та «його тіні на землі» — турецького султана. Народ фактично став власністю. Купців-вірменів використовували для налагодження міжнародних торговельних зв’язків Османської імперії, вірменські селяни та ремісники завдяки своєму природному таланту збагачували чужу для себе країну. У принципі становище вірмен мало чим відрізнялося від становища інших поневолених народів, і не лише в Османській імперії. Але все ж їм було важче, бо вони — християни, тоді як турки — мусульмани. За свідченнями одного французького мандрівника, який перебував у XVII ст. на території Вірменії «від Токату до Тавризу країна населена майже одними християнами, і оскільки ця велика територія та, яку древні називали Вірменією, не треба дивуватися, що у містах та селах п’ятдесят вірмен приходиться на одного магометанина». В силу свого походження та засобу життя турки у переважній більшості були неосвіченими, їх культура значно відрізнялася від вірменської за рівнем свого розвитку. Турки переважно — воїни. Тоді як серед вірмен було більше ремісників, купців. Захопивши Вірменію, турки фактично опинилися в меншості — етнічній, релігійній. Відчуваючи своєрідну загрозу, Османська імперія почала ускладнювати становище вірмен. Їх морально принижували. Якщо вулицею йшов мусульманин, навіть високоповажний вірменин мав уступити йому дорогу. Крім того, під час численних війн з Персією вірменське населення методично знищували. Певно, турки побоювалися що персидські війська можуть посилитися за рахунок вірмен.
У геноциді вірмен був ще один момент. Їх вважали за невірних, будь-яке порушення умов спільного проживання мусульман та християн каралося смертю. Це не повинно привести читача до думки, що мусульмани — лише криваві вбивці. Такими були тодішні умови — будь-яку істину, а тим більше релігійну, захищали зброєю. За наслідки цього повинні вибачитися нинішні покоління.
Окрім знищення селищ, турки застосовували ще один варіант знищення вірмен — розбавлення їх шляхом приєднання до територій компактного проживання земель, населених іншими народами. Частіш за все це були курди та черкеси.
Своєрідною відповіддю на гніт Османською імперією стало формування національно-визвольних рухів серед усіх захоплених народів. Потім почалися повстання. У 1850-1860 рр. проти турецького гніту піднялися Чорногорія, Герцеговина та Болгарія. Повстання було придушено. Лідерів руху знищили, а частину населення переселили в інші області Османської імперії. 1850 року відбулася перша масова різня ассирійців та вірмен. Висока Порта (уряд султанської Туреччини) розуміла, що чергова хвиля невдоволених може з’явитися у Західній Вірменії. Особливого клопоту могли завдати дві вірменські провінції — Зейтун та Сасун. Саме у столиці першої — Зайтунє — 1862 року відбувся другий акт різні вірмен. Окрім цього, знищувалися газети, література, культурно-просвітницькі товариства вірмен. У 1869 році очевидець так казав про вірменське населення провінції Кегн: «цей народ знаходиться на краю моральної та фізичної гибелі; життя людей та їх майно знаходяться у небезпеці; щоденно їх вбивають, оскорбляють, розоряють». Того ж самого року російський посол у Константинополі повідомляв, що Висока Порта направила таємну вказівку місцевій владі знищувати вірменські історичні пам’ятники, щоб вони не пробуджували у вірменського народу прагнення національної незалежності. Протягом 1860 — 1870 років повстання продовжувалися по всій території Західної Вірменії.
Події, які відбувалися на території Османської імперії і стосувалися захоплених народів до 1877 року, дуже часто зараховують до так званого періоду предгеноциду. Влітку 1875 року в західних землях Османської імперії почалися нові повстання проти гніту. Наступного року за зброю взялися болгари. 1876 року Абдул Гамід ІІ, який щойно отримав владу, застосував досить жорсткі методи проти повстанців. Більш кровавими стали й погроми вірмен. 31 грудня 1876 року до газети «Мшак» з міста Ван надійшов лист. Наведемо деякі витримки: «День 1 (13) декабря 1876 года явился черной страницей в летописи Вана.
Было около двух часов ночи, когда армяне с изумлением увидели, что охранные войска, полицейские, солдаты и чернь, объединившись, с топорами, и факелами в руках разносят армянские лавки и дома, грабят и поджигают их. Некоторые должностные лица, находившиеся на месте происшествия, делая вид, будто они не в силах сдержать ярость погромщиков, выступали лишь в роли Зрителей, а иные даже воодушевляли их. Его преосвященство епископ Еремия и архимандрит Погос, прибежавшие на рынок, чтобы предотвратить пожар, были жестоко избиты в присутствии должностных лиц. Некоторые из солдат даже осмелились поднять на них сабли и грозились разрубить их, если они попытаются спасти от пламени пожара и грабежа лавки армян.
Армяне, хотя и невооруженные, неподготовленные и ошеломленные происходящим, глядя в лицо смерти, пытались спасти свои дома и имущество; войска же били их штыками и прикладами. Сколько раненых и потерявших разум, сколько убитых было среди них! Некоторым армянам удалось спасти кое-что, но большинство было ограблено до последней нитки. Что будет с нами? Если армяне из России не подоспеют на помощь, нас ожидает смерть...
Мы сейчас с надеждой взираем на Россию, которая является единственной сопредельной христианской страной... Сколько раз наша патриархия посылала в Высокую Порту телеграммы, протестуя против угнетения, но они, кроме вреда, ничего не приносили. В. Порта, с одной стороны, дает нам пустые обещания, с другой же— посылает тайные приказы местным властям, не боясь ответственности усилить угнетение и притеснить нас так, чтобы и сил не оставалось для протеста.
Хотя мы и раньше испытывали жестокий гнет и притеснения, но после восстаний в Сербии и Болгарии, а особенно в последнее время, когда есть опасность войны между Россией и Турцией, турки, подобно раненому медведю, с отчаянной яростью набрасываются на армян, причиняют нам всякое зло, говоря: «И вы одной веры с этими гяурами-русскими».
Дії Османської імперії стосовно захоплених народів викликали обурення у широких колах населення Росії. Вони почали вимагати від тодішнього керівництва держави надати допомогу єдиновірцям. Олександр ІІ звернувся до турецького султана з вимогою припинити різню болгар та інших християн. Звісно, відповідь не була позитивною. 1877 року Росія оголосила Османській імперії війну. Але це була війна далеко не задля визволення православних підданих Туреччини. Навпаки, вона лише тільки погіршила їхнє становище. Чому? Щоб відповісти на це запитання, потрібно повернутися на 20 років назад, у 1856 рік.
28 лютого — 30 березня 1856 року на паризькому конгресі було ратифіковано мирну угоду, яка знаменувала закінчення Російсько-турецької війни. Підписантами були Росія, з одного боку, Англія, Франція, Туреччина, Сардинія — з другого.
Умовами угоди Росію фактично поставили на коліна. Вона повинна була віддати Туреччині південну частину Бессарабії та Карс (у Х—ХІ ст. він був столицею Карського царства — вірменської феодальної держави). Союзники, у свою чергу, були зобов’язані повернути Росії Севастополь та інші завойовані міста. Росія також мала відмовитися від передачі православних підданих Османської імперії під своє особливе заступництво та погодитися з принципом суверенітету та цілісності Османської імперії. Були в цій угоді й інші вимоги.
Головним наслідком підписання паризької угоди стало послаблення міжнародного впливу Росії у Європі, що сприяло подальшій експансії західних держав на Близькому Сході. Крім того, Туреччині цим документом фактично розв’язали руки у питаннях внутрішньої політики. Особливо це стосувалося національного питання. Але в силу певних історичних подій — численних державних переворотів — турецьким лідерам фактично не було коли ним займатися. Знищення християн мало місце і раніше, але воно до 1876 року не досягло своєї критичної точки (хоч би як цинічно це звучало). Після того як у 1877 році Олександр ІІ об’явив війну Туреччині, знищення християн, а особливо вірмен, набуло характеру цілеспрямованої програми. Підтвердженням цього можуть слугувати слова головного визиря Мехмета Кемаль паші:
«Если в европейской части мы на своей груди вскормили змею, не нужно повторять ту же глупость в азиатской части Турции. Уничтожить грамотных, убрать всех тех, кто когда-либо может представить для нас угрозу и в руках чужаков стать орудием против нас.
Хотя бы сейчас, сегодня, в интересах Англии, чтобы не вмешивались в дела наших государств в Малой Азии (мы и Англия слово «Армения» не только не хотим признавать, но и должны раздробить челюсти, произносящие это имя), не было бы поводов для вмешательства извне. Поэтому для осуществления этой цели необходимо и требуется государственное решение, чтобы любой сомнительный элемент был уничтожен бесследно для обеспечения нашего будущего: значит, этот армянский народ надо уничтожить или сделать неспособным к возрождению. И для осуществления этого у нас наготове все необходимые инструменты — курды, черкесы, судьи, сборщики налогов, полицейские, и, наконец, можем объявить религиозную войну, и осуществить легкую войну против такого народа, который не имеет ни оружия, ни войска, а одна из великих и богатых держав наша союзница и гарант мира в Азии. И если этот армянский народ будет стерт с лица земли и христианская Европа будет искать единоверцев и не найдя в Турецкой Азии таковых, оставит нас в покое, а мы после этого займемся внутренними делами и благоустройством». Слід зазначити що, під фразою «одна из великих и богатых держав наша союзница и гарант мира в Азии» слід розуміти Англію.
Те що Олександр ІІ об’явив війну Туреччині не зовсім дає відповідь на запитання чому після 1877 року положення християн в Османській імперії погіршилося. До цього слід додати те, що переможцем у ній стала Росія. Згідно підписаній в Берлині угоді Росії поверталася Бессарабія, приєднувалися Карс, Ардаган та Батумі. Поновлювалася незалежність Болгарії, збільшувалася територія Сербії, Чорногорії та Румунії, а турецька Боснія та Герцеговина окуповувалася Австро-Угорщиною. Крім того, після берлінського конгресу Англія майже зовсім покинула ідею усякими засобами запобігти послабленню Османської імперії. Керівники останньої це розуміли і намагалися позбавитися будь-якого клопоту у вигляді християнського населення захоплених територій. Це підтверджується тим, що протягом 18 років після берлінського конгресу на території Османської імперії чисельність мешканців Західної Вірменії зменшилась щонайменше на 600 тисяч осіб, з яких 400 — це жінки та діти — сироти. Про звірства турецьких вояків під час російсько-турецької війни писало досить багато іноземних газет. Зокрема кореспондент газети «Таймс» у 1877 році писав у повідомленні: «Положение армян в стране, по которой прошла армия Исмаила-паши, крайне бедственное. Из 122 деревень Алашкертской равнины все, за исключением девяти, полностью разрушены. Те немногие христиане, которые не воспользовались покровительством России при отступлении Тер-Гукасова, варварски убиты, целый ряд деревень сожжен дотла. В Мушском округе некоторые деревни были разрушены, а многие жители вырезаны. Город Баязет и окрестные селения удостоились той же участи. В большинстве этих мест мужчины, женщины и дети были убиты самым жестоким образом...». Ці жертви можна було б віднести до жертв військових дій, але постає питання — чому вони, переважно, були вірменської національності?
**
Спершу потрібно повернутися до Берлінського трактату і розповісти про нього більш детально, оскільки саме з моменту його підписання і розпочинається історія так званого вірменського питання (коли питання становища вірмен в Османській імперії привернуло увагу всього світу). Берлінському трактату передувала Сан-Стефанська мирна угода. Вона була першим варіантом мирної угоди, яка знаменувала закінчення російсько-турецької війни, але не збігалася з інтересами деяких європейських держав. І ось чому.
У війні 1877 року Росія завоювала майже всю європейську частину Османської імперії. Тільки Константинополь через втручання західних країн не було взято — Франція та Велика Британія побачили у перемозі Росії загрозу своїм інтересам. Сан-Стефанська угода стала своєрідною відповіддю на дії цих країн. Згідно з документом, незалежність отримали Сербія, Чорногорія та Румунія. Болгарія розширювалася за рахунок східної Румелії та Македонії до Егейського моря. Вона два роки перебувала під Росією, а потім стала автономним князівством. Інші умови угоди були такими ж, як і в берлінській. Зокрема, із Сан-Стефанської угоди до Берлінського трактату перейшла вимога здійснити реформи на територіях, населених вірменами.
Сан-Стефанська угода не влаштовувала Францію та Англію, бо через збільшення території Болгарії її союзниця Росія отримувала вихід до Середземного моря. Це загрожувало, насамперед інтересам Англії. Крім того, ще одним каменем спотикання стала вимога здійснити реформи на вірменських територіях. За Сан-Стефанською угодою, вони були зумовлені присутністю російських військ. Однак Англія не хотіла посилення Росії, тому, посилаючись на деякі раніше досягнені домовленості (і з Росією, і з Туреччиною), змусила внести поправки у цей пункт. До Берлінського трактату він увійшов у такій редакції: «Велика Порта зобов’язується без затримки здійснити реформи, викликані потребами вірменів на заселених ними теренах, і забезпечити їм безпеку від черкесів і курдів. Вона час від часу повідомлятиме про заходи з досягнення цієї мети державам-спостерігачам за їх здійсненням».
Ця редакція реформ, які повинна була здійснити Туреччина стосовно вірмен, разом з відмовою представників західних країн допустити на конгрес вірменську делегацію з Константинополя, унеможливили вирішення вірменського питання. Берлінський конгрес мав два наслідки для вірмен. По-перше, після 1878 року вірменське питання перетворилося на предмет корисливої політики західних країн та світової дипломатії. Реально жодна з країн не прагнула вирішити проблеми вірмен. По-друге, Берлінський конгрес стимулював розвиток вірменського визвольного руху. Дедалі частіше суспільно-політичні вірменські кола приходили до думки про звільнення Західної Вірменії лише через збройну боротьбу.
Про те, що Туреччина і не збиралася виконувати умов Берлінського трактату, свідчить велика кількість документів. Зокрема у Колективній ноті європейських держав міністрові закордонних справ Туреччини від 7 вересня 1880 року представники Німеччини, Росії, Англії, Італії, Австро-Угорщини та Франції висловили своє невдоволення станом виконання Берлінського трактату. Особливо у питанні здійснення реформ стосовно вірмен. Представники вірменської церкви та російські високопоставлені військові також звертали увагу на те, що становище вірмен після підписання Берлінського трактату не покращилося, навпаки — погіршилося.
1881 року в Ерзерумі було створено вірменську організацію «Паштпан айреняц» («Захисник батьківщини»), члени якої сповідували ідею збройного повстання проти турецького гніту. «Паштпан айреняц» викрила турецька поліція, більшість членів організації було заарештовано. У різних місцях компактного проживання вірмен відкривалися газети, партії. Особливу роль у розвитку вірменського національно-визвольного руху відіграла партія «Гнчак» («Дзвін»). Її 1887 року створила у Женеві група студентів-вірменів.
Протягом 12 років (1878—1890 р.) в Османській імперії не було зафіксовано випадків знищення вірмен. Це може бути пояснено тим, що після Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Османська імперія була дуже знесилена, насамперед економічно. Крім того, в країні почалися реформи. Головна з них — скасування рабства. З 1890 року починається економічне зростання Туреччини. Але на внутрішньому становищі країни це ніяк не позачилося.
1890 рік став початком нового етапу переслідування вірмен. 18 (20) червня 1890 року в вірменській церкві Сурб Аствацацин у Ерзерумі жандарми провели обшук. Присутні намагалися завадити цьому, у результаті спалахнула перестрілка. Загинуло 20 вірмен та 1 жандарм. Майже через місяць — 15 липня — члени партії Гнчак намагалися провести демонстрацію в Константинополі. Було заарештовано приблизно 600 осіб. Відповіддю керівників Османської імперії стало створення 1891 року загонів «Гамідіє» — нерегулярних озброєних формувань курдів та черкесів. Саме ці загони пізніше відіграли головну роль у вірменських погромах. 1894 року загони Гамідіє розграбували монастир Дерекеванк у Салмастському окрузі Персії. Влітку турецькі війська напали на вірменські села Шенік та Семал у Сасуні. Навалу було відбито силами самозахисту. 1 серпня напад повторився, однак турецькі війська знову отримали поразку. 3 серпня селище Шатах було взято. Вірменські загони відступили до села Гелієгузан, потім — до гори Андок. 13 — 27 серпня турецькі війська штурмували гору Андок. Не маючи достатньої кількості набоїв, вірменські загони відступили до гори Кепін та міжгір’я Талворік, де, потрапивши в оточення, більшість з них загинула.
Відчайдушний спротив вірмен викликав каральні акції турків. У провінції Сасун було розграбовано 40 сіл (за іншими даними, 102, з яких 89 було спалено), вирізано 10 000 мешканців. Загалом кількість вбитих протягом літа 1894 року становила приблизно 25 000. Більшість з них спалено живими, розстріляно чи заколото штиками.
Один зі свідків подій у провінції Сасун писав: «Християнин не викликає до себе поваги, до нього треба ставитися, як до вуличного пса. Якщо ця різанина мине непоміченою, це буде просто оголошенням смертного вироку християнам».
Слід зазначити, що події у Сасуні — це, за словами ще одного їх свідка, «продукт певної системи управління. Протягом останнього десятиліття були сотні Сасунів по всій країні. Молодушність Європи створила благодатні умови для того, щоб ця система безпощадно функціонувала на повну силу. Вона виникла з релігійної і расової ненависті й спрямована на винищення християн і християнства».
11 травня 1895 року посли Великої Британії, Франції та Росії звернулися до султана з вимогою здійснити реформи стосовно вірмен згідно з Берлінським трактатом. Зокрема, вимагалося, щоб апарат чиновників у Вірменії хоча б наполовину складався з християн, а також розпустити загони Гамідіє. Висока Порта відповіла, що не бачить потреби у спеціальних реформах для Вірменії.
18 вересня того ж 1895 року у Константинополі партія Гнчак провела мирну демонстрацію з вимогою прискорити виконання вимог Берлінського трактату. Попри те, що демонстранти не були озброєні, влада віддає наказ розігнати демонстрацію за допомогою зброї. У місті почалася різня вірмен. У результаті загинуло 2000 осіб.
26 вересня у Трапезунді серед мусульман поширилися чутки про підготовку вірменами повстання. Як наслідок — мусульмани увірвалися у вірменський квартал міста, спалили й пограбували лавки вірмен.
Знищення вірмен продовжилося у жовтні. 3 жовтня — у Ак Хісарі, 5 — 15 жовтня — у Трапезунді, 14 жовтня — у Байбуртє. Вірмен вирізали до кінця 1895-го та протягом всього 1896 року. Загалом кількість жертв цієї різанини сягла 100 — 200 тисяч осіб.
Світова громада лише мовчки спостерігала за подіями в Османській імперії. 19 січня 1897 року прем’єр-міністр Англії Солсбері заявив, що англійський уряд у східному питанні діє у згоді з іншими європейськими державами й не чинитиме самостійно.
2 лютого у Константинополі відбулася конференція послів Англії, Франції та Росії, на якій було прийнято проект реформ. Вони були направлені на оздоровлення ситуації. Однак про них усі забули через греко-турецьку війну, яка спалахнула після повстань християн на Криті.
Скориставшись війною між Туреччиною та Грецією, вірменський визвольний рух у Ханасорській долині наносить удар по загонах курдського племені «мазрік», які безпосередньо брали участь у знищені вірмен.
Протягом 1898–1907 років по всій території Османської імперії відбувалися численні зіткнення вірмен з турками. Сутички не завжди закінчувалися на користь турків — визвольний рух вірмен набирав сили.
1908 року владу в Туреччині захопили младотурки. Вірмени сподівалися, що після знищення режиму Абдул-Гаміда їхнє становище поліпшиться. Формально християни були прирівняні у правах з мусульманами. Однак отримані вірменами свободи та права з часом були використані проти них. Зокрема, партію Гнчак звинуватили в організації численних бунтів проти Туреччини з метою поновлення Вірменського царства. Крім того, існування християн не входило у плани младотурків. Вони сповідали ідею пантюркізму — об’єднання усіх тюркських народів.
З кінця лютого — впродовж березня 1908 року младотурки почали видавати зброю мусульманському населенню. З в’язниці у м. Паяс звільнили 500 злочинців. У провінції було поширено секретні вказівки про початок різні. Чутки про можливі погроми дійшли до вірмен. 14 квітня зранку на базарі в Адані почали закриватися вірменські лавки. Про можливість якихось дій свідчив той факт, що усі мусульмани вдягли тюрбани. О 11-й годині почалися напади на вірмен. Масові заворушення тривали до 17 квітня.
22 — 24 квітня містом прокотилася хвиля арештів та обшуків. Було забрано знайдену у вірменів зброю, тоді як ці обшуки турків не стосувалися. 25 квітня до Адана з Румелії прибули младотурецькі «конституційні війська» — нібито для встановлення порядку у місті. За словами французького журналіста, свідка тих подій, «невдовзі керівникам тієї різанини вдалося переконати румелійців, які вже були нездоволені тим, що їм доводиться захищати християн від своїх єдиновірців, що вірмени напали на них, що ці гяури бунтарі, які вже нищили мусульман і нині замислили новий напад». Разом з військами Туреччини румелійці атакували будівлі та підпалювали їх. Людей, які намагалися врятуватися з охоплених вогнем будівель, розстрілювали.
Погроми торкнулися не лише Адана, а й усього Аданського вілаєту. Було знищено мешканців багатьох сіл та міст. Подекуди вірменам вдавалося організувати самозахист. Але і це не врятувало їх від нападу турків.
Під час масових заворушень загинуло до 30 тисяч осіб, з них понад 20 тисяч — у Аданському вілаєті. Багато тих, хто вижив, або втратили глузд, або ж з часом померли від голоду та епідемій. Хто не хотів приймати іслам, тих вбивали.
Під тиском європейських держав влада младотурків почала розслідування кривавих подій. Але за події у Кілікії було покарано лише 9 турків та 6 вірмен, до того ж всі вони були звичайними мешканцями територій, на яких відбулася різанина. Справжні винуватці не відповіли за скоєне. Адже вони були при владі.
|
